Андрей Шептицький

Роки перебування на митрополичому Престолі (1901 – 1944), себто чи не найтрагічнішу в історії людства першу половину ХХ століття, без перебільшення можна назвати епохою Митрополита Андрея Шептицького. Насамперед в історії Західної України, а відтак й усього Українського Народу.

20 липня 1896 року старовинний Онуфріївський монастир, заснування якого чимало істориків приписують ще до періоду правління князя Лева-Онуфрія Даниловича, отримав нового настоятеля. 31-річний Роман Марія Александер граф Шептицький, який при складанні чернечих обітів прийняв монаше ім’я Андрей, вперше поселився у столиці Галичини, хоча й народився за 40 кілометрів від Львова – у Прилбичах – родинному маєтку графів Шептицьких. Там же пройшло і його дитинство. Середню та вищу освіту Роман здобував у Кракові, згодом у Вроцлаві, перші чернечі кроки робив у Добромилі.
Проте не можна сказати, що зі Львовом Андрея нічого не пов’язувало. Тут жив і творив його дідусь, граф Александер Фредро, що був знаменитим польським поетом. Досі у Львові є вулиця його імені, на якій він колись жив, а поруч згодом по його смерті поставили навіть пам’ятник поетові. Цей пам’ятник зараз прикрашає Вроцлав – місто, де свого часу закінчував правничі студії молодий Роман Шептицький, а на його місці у Львові сидить Михайло Грушевський.
На новій посаді у новому місті Шептицький проявив себе якнайкраще. Життя довкола нього кипить: він проводить реколекції, збирає численну публіку на свої проповіді, видає релігійний часопис “Місіонар”. Ця діяльність не залишається непоміченою і всього через 3 роки Андрей приймає єпископський сан та їде на престол у Станіславів (тепер – Івано-Франківськ).
Довго Шептицькому пожити поза Львовом не вдалося. Вже через 11 місяців у Львові помирає митрополит Куїловський. Станіславівський єпископ Андрей їде з прочанами до Рима, і під час аудієнції Папа несподівано благословляє його на митрополичий престол.
17 січня 1901 року на Святоюрську гору знову зайшов представник роду Шептицьких. Вперше це сталось ще в далекому 1710 році – на єпископа Львівського був обраний Варлаам Шептицький. Сама будівля собору збудована також предками Андрея – митрополитами Атаназієм та Левом. Дві скульптури на фасаді собору – Патріарха Константинопольського Атаназія та Папи Римського Лева, як символи єднання двох гілок християнства, втіленого у греко-католицькій церкві – присвячені саме їхнім патронам. Поселився Андрей у митрополичому палаці, теж збудованому Атаназієм та Левом. Фасад палацу навіть прикрашає родинний герб Шептицьких. У новопризначеного митрополита могло напевно скластися враження, що він і не покидав родинної обителі.
Собор святого Юра стає головною твердинею “князя Церкви”, тут митрополит приймає гостей, проводить наради, виносить рішення, тут утримує свою бібліотеку, українську школу імені Бориса Грінченка, створює перший музей.
Боже покликання до цієї служби майбутній Велетень Духу відчув ще маленьким хлопчиком. Цей поклик передавався через голос рідної землі, він чув його у старенькій дерев’яній сільській церкві, про що потім згадував:
«Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу нашої старовинної ікони. Я був, відай, дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь незрозумілу емоцію, що я її нині назвав би артистичною емоцією. Я мусив бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив дияконськими дверима на великий вход. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світилися тільки свічки, і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що возносився до неба разом із звуками пісні, – все те складалося на якесь вражіння, таке глибоке, яке ледве коли в життю пам’ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що, поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глибінь, що, наче промінчик, спливав на душу з-поза світу, неначе з небес.» («Мої спомини про предмет музейних збірок», – Львів, 1931).
Звідси, з цієї Прилбицької святині, зі старовинних українських ікон починається Митрополит Української Церкви, Слуга Божий. Це через них на нього спливав промінь з іншого світу, «неначе з небес», це у такий спосіб Голос Господній кликав його до служіння біля Свого Престолу.
Цей поклик одразу відчула Мати, графиня Софія з Фредрів Шептицька, яка після таїнства першого святого причастя свого сина писала:
«Якщо можна уявити собі ангела у повному блиску непорочности й святости, який приступає до свого Господа, – то це було моє хлоп’я, яке Бог запалив особливішою любов’ю до Себе, а мені по-земному, коли найбільше дякувала, так серце краялося, наче я мала б вирвати його зі своїх грудей. І тепер, коли пишу, сльози стають мені в очах. Чому? Бо відчуваю, що ту дитину Бог хоче мати своєю…» («Молодість і покликання о. Романа Шептицького», – Рим , 1987).
Це відбулося 17 травня 1876 року. Хлоп’яті, як пише Мати, тоді виповнилося 10 років, 9 місяців і 18 днів.
Дещо пізніше, вже про вісімнадцятилітнього юнака, Мати (він писав це слово тільки з великої літери) знову розповідає одну реальну історію, пов’язану з їхньою поїздкою на весілля до близьких приятелів. Під час веселощів молодий граф Роман на довший час відлучився від товариства. Мати знайшла Його у монастирському соборі.
«А там, у тиші монастирських мурів, під покровом Пресвятої Богородиці, беручи на свідоцтво об’явлену йому Божу волю, моє хлоп’я в покорі питається Господа:
«Боже, що хочеш, щоби я вчинив?» А Господь відповідає йому в душі – тим голосом без слів, якого людське вухо не чує, але серце розуміє: «Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце і підеш до нового життя, до чужих людей, може, не радих тобі,…і візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що є для тебе найсвятіше і від Мене передане… зазнаєш, може, й людської погорди… твої найближчі здвигатимуть раменами й будуть називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені аж до смерти, може навіть мученичої.»
Хай би почули нинішні ватиканські канцеляристи голос Великої Матері – найвідданішої християнки:
«Якщо я пишу про це, то не тому, щоби відразу вважала його святим, але пишу для зазначення, що він був і є таким матеріалом, з якого Бог створює святих.»
Син ясно передчував непростий шлях свого покликання і свого вибору. У документально-меморіальній повісті Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері» (Львів, 1994) міститься такий текст:
«Ти пам’ятаєш, Мамо, мої слова, що коли Господь покличе мене на владичий престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я зі спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник… Та дарма. Господь Бог кличе, треба йти!»
Отаким чітким було усвідомлення Божого покликання.
Та був іще другий голос, який кликав до того ж служіння біля Господнього Престолу. Його можна б назвати покликом предків. Відтворім атмосферу, яка панувала в Прилбицькому домі графів Шептицьких за повістю Г. Лужницького:
«…Тато нам, дітям, часто пояснював і згадував наших предків, портрети яких висіли в його робітні. З усіх портретів вбилися в моїй пам’яті три: єпископа Варлаама, митрополитів Атанасія і Лева. Всі вони були ченцями-василіянами…»
Однієї ночі, коли батьки поїхали до Львова, підліток Роман, збуджений якимсь внутрішнім незбагненним почуттям, іде в канцелярію батька і при світлі свічки вдивляється в обличчя своїх предків – ієрархів Шептицьких. Й ось він чує виразно голос дядька Атанасія: «Ти є позичений, сину, – казали очі дядька Атанасія, – ти є позиченй! Пам’ятай про це! – Я перехрестився, підійшов до бюрка Тата, на якому стояло вирізьблене в дереві Розп’яття Христа, поцілував скривавлені ноги Розп’ятого й сказав уголос: – Добре.»
Себто тимчасово позичений своїм батькам, а насправді належить до іншого світу.
Розумію: у наш прагматично-споживацький технологічно секуляризований час важко повірити у реальність містичних ситуацій, але погодьмося з тим, що у будинку графа Івана Шептицького в Прилбичах зберігався родинний архів, портрети славних представників боярського роду, відомого ще від часів короля Данила Галицького, і це не могло не впливати на свідомість дитини.
Московська пролєтарсько-большевицька шпана спалила будинок одразу «за перших совітів» у 1939 р. Згоріло все. Наймолодшого з братів, що був тут спадкоємцем, графа Лева Шептицького і його дружину, графиню Ядвігу з Шембеків Шептицьку тут же розстріляли.
Аякже! То ж – графи, а то – злочинна наволоч.
Третім стимулом для вибору молодого графа Романа Шептицького був поклик зреформувати «запліснявілу» в москвофільстві (за саркастичним визначенням Івана Франка) Українську Греко-Католицьку Церкву на основі повернення її до української національної культури, історичних вартостей. Він прибрав собі чернече ім’я Андрей, чим засвідчив прив’язаність до київсько-володимирівської східно-християнської традиції. Адже апостол Андрій Первозванний, покровитель Східної Церкви , побував на Київських горах, напророкувавши тут розбудову великого міста з Божими храмами, яке стане центром Східного християнства. Український Митрополит запозичив його ім’я у церковно-слов’янському варіанті – «Андрей».
Наведені повище стимули покликання були би не вичерпним поясненням ситуації без констатації ще однієї суттєвої деталі – її, знову ж таки, найкраще бачила й відтворила Мати: тривоги в душі під час прощання зі світом оцим (світським) і переходу у світ чернечої келії. І покликання чув виразно, і знав, що має (мусить) піти за голосом цього покликання, бо це був Голос Божий, і готувався до нового свого життя, і прагнув його, та все ж період прощання був настільки болючим, що Мати називає його не інакше, як тільки «конанням».
«Нехай світ не каже у своєму безглузді, що до монастиря йдуть ті, які не вміють любити і бояться страждань. Нехай не кажуть також, що кому Бог дає ласку покликання до Своєї служби, то тим самим уже звільняє його від терпінь. Нехай ніхто не говорить: «Щасливий». Бо люди не розуміють ні того щастя, ні якою ціною його здобувається. Господь кликав Ромця і він з повною вірою й радістю йшов за цим голосом і покликанням, а все-таки…аж до хвилини, коли переступив поріг Добромильської обителі, лише страждання виповнювали його душу».
13 грудня 1913 року, на свято свого небесного покровителя Андрія, Митрополит Андрей відкриває у Львові Національний музей, створений його стараннями і на його кошти. В основу музейної експозиції ввійшла зібрана ним колекція старовинних українських ікон. Під час виступу на відкритті Митрополит говорить слова, які лягли в основу оновлення й українського суспільства, й Української Церкви:
«Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю!»
Це і було не просто гасло, а «політична» програма його дій.
Митрополит Андрей Шептицький сформував справді Українську, україномовну, базовану на українських історичних традиціях, українській народній культурі греко-католицьку Церкву, яка стала національною святинею Українського Народу. Цією Церквою, при цій Церкві, безпосередньо в середовищі цієї Церкви виховалося нове покоління української інтелігенції, яке поставило питання про відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Яскравий приклад – історія родини Степана Бандери, точніше його батька – греко-католицького священика Андрія Бандери. Так, тоді відразу не вдалося, але вдалося зараз. У цьому розумінні Митрополит Андрей Шептицький є тією особистістю, яка змінила хід української історії.
Не сперечаймося, чи це була, чи не була політика. Якою була ця політика. Звісно, вона була інакшою, як про це звикли думати.
Слуга Божий змінив хід української історії за допомогою КУЛЬТУРИ у всеохопному розумінні цього поняття. БОГ і УКРАЇНА – стало гаслом українських патріотів (пластунів), якими він також щедро опікувався. Культура – це насамперед віра в Бога, християнська мораль, українська мова, національні види мистецтв, українська історія, традиції.
Як Митрополит розумів перспективу державного відродження і майбутньої долі України його співробітник Григір Лужницький викладає у формі листа до Матері (в уже згадуваній повісті). Звісно, лист – літературна візія автора, адже й сама Софія Шептицька 17 квітня 1904 р. уже відійшла до Господа. («Я була Христовою, і ви будьте Христовими», – останні її слова до присутніх членів родини й односельців, що зібралися біля її смертного ложа). Увечері 13 грудня 1913 р. Син «розповідає» Матері про свій виступ на відкритті Музею:
«Мій вклад, Мамо, є викликом для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам’ять» до гробу. Але так не є і так не буде… Йдуть важкі страшні часи, не знаю, яку долю судив Господь народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальности перед Богом за душі, відкуплені кров’ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся від обов’язку, даного мені Богом, і «до кінця днів моїх», кажучи словами псальмопівця, буду здійснювати заповіт св. Павла – бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, мене проклинатимуть інші, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі» чи «націоналістом у рясі», мені закидатимуть, що я мішаю «сакра кум профаніс», бо світ чомусь уявив собі, що св. Євангелія є і повинна бути тільки духовним кормом, а матеріальний світ до св. Євангелії не належить, у той час, коли сам Спаситель навчав нас молитися про «хліб наш насущний». І тому для мене, місіонера, нема й не буде чужої ні одної ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом.»
Завдяки діяльності Митрополита Святий Юр перетворився на головний мозковий центр українського життя: духовного, освітнього, культурного, наукового, навіть політичного. Тут зароджується нова ідеологія християнського патріотизму, коли любити та плекати своє означає також поважати та берегти чуже, інше.
Святоюрська гора набуває сакрального та символічного значення і для місцевих українців. Тут відбуваються головні українські зібрання, мітинги, святкування. Майже завжди у цих заходах участь брав сам Митрополит.
Іноземна влада прекрасно розуміла значення Святого Юра і тому сюди неодноразово навідувалися різні поліційні загони. Чинилися обшуки, перевірки, навіть арешти.
Вперше таке відбулось під час Першої світової війни. Львів тоді перебував в руках російської армії, яка ще перед вступом до міста визначила Митрополита як найзагрозливішу персону серед українців. 28 серпня 1915 року Шептицький виступає на празнику в Успенській церкві. У своїй проповіді Владика закликає попри всі політичні реалії залишатися вірним Апостольській Столиці. Він каже: “Вони (росіяни – ред.) принесли нам свою релігійність і набожність… опирають своє православіє на державній силі, а ми черпаємо ту силу в єдності з святою католицькою церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве жерело спасения… її держітеся..“. Ця промова і стала приводом для арешту. За два тижні в Святому Юрі починаються обшуки, Митрополита повідомляють про домашній арешт, а за 2 дні вивозять до Києва, згодом – до Суздаля.
Наступний арешт відбувся 1919 року в розпал українсько-польської війни за Галичину. Хоча Митрополит уникав публічних політичних заяв, всім була добре відома його позиція.
Попередні 18 років Шептицький був постійним депутатом Райхстаґу у Відні та Галицького сейму у Львові. Появлявся він на засіданнях вкрай рідко, та й в тих випадках відстоював інтереси освіти та культури, уникаючи політиканства, хоча й був протягом 10 років навіть заступником голови Сейму. Не один раз він очолював делегації з українських питань до цісаря.
Ще 18 жовтня 1918 року Митрополит увійшов до складу Української Національної Ради, що зібралась у Народному домі. Це були останні дні існування імперії Габсбурґів і українці вирішили взяти справу в свої руки. На засіданні наступного дня прийнято рішення про утворення Української держави, про що урочисто в неділю, 20 жовтня на мітингу за участю Владики на площі Юра проголосив Кость Левицький. Зрозуміло, що вся ця діяльність не сприяла позитивному ставленню польської окупаційної влади до персони Митрополита, що й стало головною причиною затримання.
В червні 1941 до Святого Юра завітало НКВД. Німці вже наступали, сов’єти відступали, а по тюрмах Західної України тривали масові розстріли. Ситуація в палатах під час “візиту” була критичною, багато очевидців подумали, що це кінець, однак, на щастя, обійшлося без арешту.
Навідувались на Святоюрську гору і ґестапівці, і для цього вони мали реальні причини. В травні 1943 р. пізно ввечері у браму собору задзвонив переляканий равин Давид Кагане. Він дивом утік із львівського ґетто, де вже починалися масові розстріли, і ховаючись від патрулю, проник до стін собору. Він знав, що це чи не єдине місце у Львові, де можна у цей жахливий час отримати допомогу. Рабин не лише знайшов у палатах притулок, а ще й довідався від Климентія, рідного брата Андрея, монаха-студита, що врятовано його близьких. “Мою дружину забезпечили надійними українськими документами і вона працює в місті, а дитину влаштували у дитячий будинок” – писав Давид у своїх спогадах.
Приклад Кагане не поодинокий. Шептицький за допомогою свого брата Климентія та кількох довірених осіб організовує масовий порятунок євреїв по церквах та монастирях. Точної кількості врятованих визначити поки неможливо, але рахунок йде на сотні. Ґестапо про це, звичайно ж, знало, проте жодного разу нічого не знайшло при обшуках та й не наважилося чіпати таку поважну особу як Шептицький. Очевидно, знову як і в минулому випадку з НКВД, зіграв роль величезний авторитет Митрополита у світі.
В ті часи Андрей теж не ізолювався від політики. 30 червня 1941 року, коли разом з першими німецькими військами до Львова увійшли і два українські батальйони Романа Шухевича, на площі Ринок, 10 у будинку “Просвіти” зібралися Національні збори. Незважаючи на те, що Митрополита представляв о. Йосиф Сліпий, адже останній декілька років той не вставав з інвалідного візочка, саме Шептицького заочно обрали президентом Української Національної Ради. Представники бандерівського крила ОУН, які керували процесом, попри всі минулі конфлікти та непорозуміння з Церквою, визнали, що альтернативи Митрополитові як національному лідерові не було.
Одним з перших заходів на престолі була допомога у заснуванні у Львові “Народної лічниці” – української безкоштовної лікарні, яка повинна надавати допомогу всім без різниці у релігії чи національності. Для лікарні Шептицький виділив церковну ділянку на вулиці Петра Скарґи (тепер вулиця Євгена Озаркевича – засновника “Лічниці”), вже згодом допоміг збудувати великий будинок для потреб медичного комплексу, який вважався тоді одним з найсучасніших у Львові.
Крім того, Шептицький проявляє себе як грамотний фінансист та бізнесмен. Розуміючи необхідність кооперації між українцями та фінансової взаємодопомоги, Митрополит одразу залучає церкву до тієї економічної діяльності, що вже розвивалась в Галичині останні кілька десятиліть.
Шептицький обраний президентом найбільшого українського банку “Дністер”, що був головним фінансовим центром українського руху. Розташований банк був у прекрасній власній будівлі на розі вулиць Підвальної та Руської. Майно чи не кожної греко-католицької парафії Владика застраховує в однойменній страховій компанії, що діяла при банку. Разом з “Дністром” Шептицький засновує у Львові Земельний Банк Гіпотечний (ЗБГ) для допомоги селянам у придбанні землі чи нерухомості.
Митрополита завжди захоплювали цікаві ідеї. В 1922 році на вулиці Руській, 18 навпроти Успенської церкви, поруч із “Дністром” відкрилася невеличка крамничка кондитерської фабрики “Фортуна Нова”. Це була єдина крамничка цієї нової фабрики, та й конкурентів їй вистачало: на той час у Львові діяло 7 фабрик з 84 цукернями.
Однак Шептицького ця крамничка зацікавила персоною своєї власниці. Нею була Климентина Авдикович – постать неординарна, чи не перша жінка-бізнесмен серед українок. Оскільки українських кондитерів на той час ще не було, Андрей вирішив підтримати та розкрутити фірму. Він укладає угоду з Климентиною про спільний бізнес та дарує для виробництва свою власну землю на вулиці Кордецького (зараз – Олени Степанів). Через 10 років Владика відмовився від прав власності на фабрику, таким чином подарувавши її засновниці.
Вже в радянські часи після націоналізації майна виробництво “Фортуни Нової” стало однією з баз для заснування фабрики “Світоч”, знаменитої нині на цілу країну. Таким чином Андрей Шептицький теж долучився до закладення “Світоча”.
Як людина мисляча, Митрополит напевне розумів, що основою існування кожного народу є культура. Саме культурі Владика присвячує левову частину своєї діяльності.
Варто лише згадати одну важливу подію, яка сталася не за його участі, але з його благословення. У 1923 році в Преображенській церкві Львова, церкві, яку свого часу Митрополит особисто освятив, відбулася перша в Галичині літургія українською мовою. Це був перший крок до повного переведення греко-католицької церкви на сучасну народну мову.
Найбільше уваги Митрополит приділяв освіті. Шептицький мав як на диво цілком сучасне бачення освіти, до якого нашому міністерству ще далеко: “Подавайте молоді таку освіту, яка навчила б її не тільки теорії, але теж і практики. Учіть її як має жити! Збуджуйте в неї бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других! Учіть не оглядатися на поміч уряду і краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного життя! Виробляйте у молоді почуття правости та сумлінної праці!“
Митрополит стає почесним членом товариства “Просвіта”, дійсним членом філологічної секції Наукового Товариства імені Шевченка. Фінансово підтримує приватні школи, що належали Українському педагогічному товариству (згодом – “Рідна школа”).
Для школи імені Маркіяна Шашкевича купує новий сучасний будинок, пристосований для навчальних потреб, на вулиці Замкненій під самими Митрополичими садами. При школі влаштовує громадську їдальню для сиріт чи дітей з малозабезпечених сімей. Часто сам навідувався до школи, де проводив з дітьми цілий день.
На вулиці Длуґоша (тепер – Кирила та Методія) купує сучасний будинок для жіночої ґімназії сестер Василіянок. Сам щорічно приймає випускні іспити у дівчат, так звану “матуру”.
Для Василіянок купує за 500 тисяч крон шикарний будинок на вулиці Потоцького (тепер Генерала Чупринки), де монахині розміщують монастир, школу вправ та учительську семінарію. Сам будинок, споруджений фірмою Івана Левинського, вважається одним з кращих зразків українського модерну у Львові. Зараз він більш відомий як Лісотехнічний університет.
У Львові Митрополит влаштовував щорічно різні свята та акції для молоді. Найграндіознішою стала акція “Українська молодь – Христові”, що відбулася 6-7 травня 1933 року на стадіоні “Сокола-Батька”. Це був тоді єдиний український стадіон у Львові, який постійно використовували не лише для спортивних, але й громадських подій. Цього стадіону нині не існує, розташовувався він на території сучасного Стрийського парку поблизу дитячої залізничної станції. На свято УМХ до Львова з’їхалося більше 50 тисяч молоді – це приблизно стільки ж, скільки загалом тоді українців мешкало у місті. Від стадіону величезна колона пройшла маршем повз трамвайне депо, Богословську академію, головну пошту до собору святого Юра.
Хотів Владика створити й середовище для молоді із високою духовною та релігійною атмосферою. У Львові існував вже один гуртожиток для українських студентів, так званий Академічний дім на сучасній вулиці Коцюбинського. Оскільки чимало студентів були в ті часи залучені до підпільної діяльності, цей дім був головним осередком руху опору. Саме там знаходилась неофіційно Крайова референтура ОУН. Нагода трапилась у другій половниі 30-х років, коли у Львові відбувалися масові арешти підпільників. У самому Академічному домі було арештовано багато юнаків, серед них і самого Бандеру. Академічний дім наполовину спорожнів, а атмосфера підпілля зникла. Тоді Владика вирішує скористатись ситуацією, вкладає 110 тисяч крон особистих коштів і створює у приміщеннях Дому Християнський притулок для учнівської молоді.

Крім середньої, Шептицький піклується і про вищу освіту, де головна проблема в його часи полягала у відсутності українського вишу. Дві кафедри – мови та літератури і історії – в університеті явно апетитів українців не задовільняли. Боротьба за свій університет тривала досить довго, поки не втрутився Владика. Після виступів Шептицького у Райхстазі, його перемовин з цісарем Францом Йозефом, парламент прийняв рішення 1 вересня 1916 року відкрити у Львові український університет, перший в такому роді. Однак, зрозуміло, що Перша світова тим планам завадила. Вже після війни в умовах польської окупації про це мова не йшла, добитися лояльності нової влади було неможливо. Тоді Шептицький підтримує ініціативу створити Український Таємний Університет, певно унікальний в такому роді в Європі, надає приміщення під проведення таємних лекцій.
Такий університет довго проіснувати не міг, через 4 роки поліція таки його закриває. І тоді Митрополит, зрозумівши, що не вдасться створити світський виш, вирішує заснувати духовний. 1929 року на базі семінарії у Львові на вулиці Коперника відкривають Львівську Богословську Академію, яка до Другої світової залишалася єдиною українською вищою школою на Західній Україні.
Шептицький особисто викладав в Академії аскетику, регулярно провідував студентів. У саду Академії стояв навіть прижиттєвий пам’ятник Митрополитові, виконаний його “вихованцем” Андрієм Коверком. Загальновідомо, що копію саме цієї скульптури вже встановили на площі Юра.
Крім теологічного, в Академії функціонував ще філософський факультет, де вивчалися гуманітарні науки. Ідея Андрея полягала в тому, щоби на базі Академії згодом заснувати Український Католицький Університет. Для цього бракувало ще медичного факультету, який планувався на базі “Народної лічниці”, та юридичного, котрий повинен був відкритися 1 вересня 1939 року. Як не прикро, але знову втіленню українського університету завадила світова війна.
Як і кожна людина, Владика мав свої особисті захоплення та зацікавлення. Якщо освітою він займався через чітке розуміння, що це фундамент для майбутнього покоління, то мистецька сфера, очевидно, належала до його хобі. Любов до живопису йому привила ще в дитинстві мама, яка сама малювала ікони та картини і постійно водила сина з собою різними мистецькими галереями, ділилася знаннями. Тому Шептицького ще з раннього віку можна було назвати мистецтвознавцем-любителем.
Митрополит починає збирати церковні раритети, ікони, книги, рятуючи їх від знищення, та врешті 1905 року відкриває у своїх палатах Церковний музей. Колекція постійно розросталась і у через 6 років Шептицький купує для потреб музею палац нафтового магната Дуніковського на вулиці Мохнацького (тепер – Драгоманова), переносить збірку туди, перейменовує його у “Національний музей у Львові” і на свої іменини, 13 грудня 1913 року передає музей “в дар українському народові”.
Музей існував не лише як колекція старовинних пам’яток, але й як наукова установа, яка ставила собі за мету досліджувати розвиток українського мистецтва протягом віків. Для цього було залучено найкращих спеціалістів тих часів. Майже 50 років музей очолював та творив Іларіон Свєнціцький, який мешкав у маленькій хатинці при музеєві. Співпрацювали з музеєм археолог Пастернак, архітектор Левинський, художники Сосенко та Бойчук і багато інших видатних особистостей.
В 1930 році один з наукових працівників музею доповідає Андреєві, що в селі Кривки в Карпатах критична ситуація: селяни збудували нову церкву, а стару, вірніше старовинну XVIII століття, планують розібрати. Митрополит вчасно спохопився, церкву перевозять до Львова і ставлять серед лісу на Кайзервальді, передаючи у руки монахам-студитам. Вже в радянські часи довкола цієї церкви виріс цілий музей народної архітектури, а церква й досі є головним місцем паломництва львів’ян з кошиками у руках у надвечір’я Великодня. Рятуючи давню церкву, Шептицький несвідомо дав почин “Шевченківському гаю”, адже якби ця церковця не стояла посеред лісу, скансен би не виник.
За допомогою Новаківського Митрополит реалізує свою давню мрію – відкрити у Львові українську мистецьку школу, яка творила би нове мистецтво, поєднуючи національні витоки з найкращим засвоєним із мистецтва світового. Вже у вересні 1923 року, одразу по заснуванні, школа у статусі факультету мистецтв входить в структуру Таємного Університету. Деканом факультету став сам Новаківський, його заступником – інший знаменитий художник Осип Курилас. Крім митців, в школі викладали і директор музею Свєнціцький, і голова НТШ Раковський, і архітектор Євген Нагірний, і поет Микола Вороний, автор знаменитої пісні “За Україну!”, і сам Владика, що викладав для студентів історію мистецтва та іконопису.
Школа Новаківського стає українською академією мистецтв, яка подарувала світу масу видатних художників та скульпторів, серед них Гординський, Коверко, Смольський, Сельський, Ґец та інші. На Святоюрській горі під пильним оком та зі щедрим гаманцем Шептицького творилося сучасне українське мистецтво.
Може скластись враження, що при всій бурхливій діяльності у Митрополита не залишалось зовсім часу на саму церкву. Парадоксально, але він встигав поратись й зі своїми прямими обов’язками. Чого лише вартий факт заснування численних нових монаших згромаджень, ордену монахів-студитів, яким передано у Львові сиротинець в Кривчицях, церкву на Кайзервальді та інше.
Шептицький розумів потребу поєднувати власне самобутнє зі світовим передовим. Цього принципу дотримувався і в мистецтві, і в церкві. Подбавши про відновлення традицій східного чернецтва за допомогою студитів, Владика запрошує до Львова монахів-редемптористів із Бельгії, які приймають східний обряд, для проповідництва серед найбідніших верств населення. Він будує для них великий центр на Голоску, малу семінарію у Збоїсках, а в 1937 році купує колишній монастир василіянок на вулиці Зиблікевича (тепер – Івана Франка, 56)
У 1913 році на святкування творчого ювілею Франка у залу оперного театру завів під руку сам Митрополит – небачена раніше річ. Такі дрібні факти дуже красномовно свідчать про Владику як про Людину.

Цитати митрополита:
«Я справді не лікар, ані хлібороб, ані політик, але я Ваш батько, а батькові не байдуже те, що його дітей живо обходить»
Священик «…може в приватному житті мати політичні погляди. Може в приватнім житті бути політиком, але не сміє бути політиком ані в Церкві, ані в сповідальниці, ані в жоднім відношенні пароха до вірних»
Його програма для духовенства така: «Будучність народа в ваших руках… Неутомимо трудіться в праці для народа; радо несіть в жертву і власне добро, власну вигоду, коли добро народа того вимагає, працюйте для будучности, працюйте над християнським вихованням суспільности…»
Митрополит Андрей намагався донести до свідомості українців, що «… служба нородови, служба вітчині, се служба свята…, щоб до неї зближатися треба мати руки незакровавлені»
«… німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба ще вищому, ніж більшовицька влада»
«… майбутність належить до тих народів, у яких подружжя є річчю святою… у таких народів легко знайти лад і силу. Такі народи з елементарною силою здобувають собі добробут»
Як би це не виглядало дивно, але свій відголос у пастирських зверненнях митрополита знаходить гріх дітовбивства і, здається, ніби він звертається до сучасних українців: «нарід, серед якого така гниль кинулася на родини, милевими кроками прямує до цілковитої заглади. Вже такий нарід, в якому більше домовин, ніж колисок, зникає безповоротно з лиця землі. А що ж сказати про нарід, в якому батьки родин роблять з матірнього лона домовину для свого потомства, надії родини та народу?!…»
«Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою й невтомною працею любіть Україну»
«Християнин має любити усіх людей, але се не перешкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою родину і свою вітчину»
“Ціль моєї праці – зібрати Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий… більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коби лишень Ви, мої браття, були спасенні”.
«Пристосовуючи старинну пословицю, можна сказати: «Покажи мені свій Молитвослов, а я тобі скажу, яким ти священиком». Бо, без сумніву, хто любить священичі молитви та відправляє їх побожно, зі скупленням, із повагою, хто не спішиться, а затримується часом над важнішими уступами, той, очевидно, буде мати напевно Боже благословенство для душпастирської праці. А навпаки (…) священик, що (…) церковним молитвам не дає першого й найважнішого місця (…), не може бути добрим душпастирем, бо буде мати таку благодать, яка його молитва, і стільки благодаті, скільки його молитви.»
„У християнських народах нема більш виховної сили,– над силу Церкви. Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина. Але й батьки християнина, виховуючи дітей, роблять це під проводом і за вказівками Церкви. Вона то, проповідуючи Євангеліє, безнастанно пригадує батькам їх обов’язки і різні сторінки їх праці супроти дітей. Та праця батьків і Церкви безконечно важка, вона вимагає довгих змагань, безлічі жертв, прикладу цілого життя, безнастанної дбайливості і чуйної уваги на великі прояви життя дитини, заки дитина виросте на громадянина, свідомого всіх своїх обов’язків супроти Бога, родини, ближніх і батьківщини, заки з дитини зробиться повнолітній, повноправний і повноумний громадянин, треба безмірної праці. Скільки ж її треба до того, щоб виховати цілу суспільність, увесь нарід? Заки весь нарід перейметься наукою Євангелія і кожна одиниця в народі буде таким повноправним і повноумним громадянином, треба праці Церкви і родини впродовж довгі століття”
„Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, цей убогий сільський люд, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.
Це ж основна правда віри, що молитва – найважливіша з усіх Божих справ життя. Ця правда така основна, що треба б її помістити поміж найважливішими правдами віри, про які і діти мусять навчитися в катехизмі, якщо вона посередньо вже не міститься між шістьома правдами віри… Молитва – це найважливіша й найголовніша умова благодаті, єдина дорога до благодаті… Від тридцяти кількох літ я не перестаю християнським родинам пригадувати спільні молитви як єдину форму родинних молитов і потрібну умову християнського життя родини.
Нам треба довгої й ревної праці, щоб зрозуміти потребу та як слід оцінити значення того, що є найкращим цвітом християнського життя і воднораз найбільшою потребою цього життя, а саме – молитву. Не переможе гріха той, хто не цінить молитви, не любить її й достатньо не молиться. Не покається, хто не випросить собі цієї ласки. І не переможе спокус і не уникне зла, хто не випросить собі цієї ласки… Вічного спасіння не осягне, хто собі цієї ласки не випросить… Молитва є найзагальнішою і найуспішнішою дорогою до Божої ласки.
Поза святими Тайнами і добрими ділами нема іншої дороги до Божої благодаті, крім молитви.
Передусім пам’ятайте, що основою монашого життя, як у монастирі, так і поза ним, є молитва. Будьте людьми молитви, любіть молитися, давайте приклад молитви, і будьте переконані, що ваші молитви будуть вислухані.
Кожне слово молитви – це двері чи віконце в небо.
Спільні молитви – це найкращий спосіб освячувати хату й життя християн.
Від сорок літ при кожній нагоді повторюю, що родина як суспільна одиниця, яка не віддає спільно честі Всевишньому, не може називатися християнською родиною, бо не виконує найпершого й найвищого обов’язку кожної християнської суспільної одиниці. Така родина не може мати Божого благословення, яке Бог дає тільки тим, що виконують свої християнські обов’язки
Хто не знає своєї віри, той лише називається християнином. Бо християнин – це людина, що своїм розумом визнає за правду все те, що Христос об’явив, а свята Церква подає до вірування. Тому-то перша і найважливіша річ для християнина: знати свою віру… Та цього не досить. Він мусить щиро полюбити й жити так, як вона наказує. Бо мертвою є віра такого християнина, що не має у своєму житті діл віри.
Божественний закон є законом, а тому він є виявом Божої справедливості. Божественний закон пов’язаний із турботою про людство, а тому є виявом милосердя. Божественний закон вчить про необхідність відносин любові в сім’ї, в громаді, нації, людстві, церкві, — а тому є виявом любові. Також і християни божественним законом зобов’язуються бути справедливими, милосердними й люблячими
«А ви, що безпосередньо працюєте над вихованням молоді, дбайте не менше над просвідченням її розуму, як над ублагородненням її сердець. Подавайте молоді таку освіту, яка навчила б її не тільки теорії, але теж і практики. Учіть її як має жити! Збуджуйте в неї бажання й охоту до того, що є підставою багатства і сили народу. Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других! Учіть не оглядатися на поміч уряду і краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного життя! Виробляйте у молоді почуття правости та сумлінної праці!» «Ваша задача не полягає лиш в тім, щоб діти навчити читати, писати, рахунків. Ви маєте ті діти і виховати, виробити їх характер, навчити Божий закон заховувати, родичів слухати і поважати, маєте поставити основи моральности під їх будуче життя».
«Виховувати дітей – право і обов’язок батьків. Це зрозуміло, оскільки виховання є продовженням народження дитини. Той, хто привів дитину на світ, передусім повинен бути відповідальним за її виховання. Сама природа вимагає від батьків виконувати цей обов’язок. Якщо батьки його не виконують, то шкодять дитині і суспільству […]. Про інтелектуальний розвиток людини дбає школа, а родина, своєю чергою, повинна турбуватися про школу. Обов’язком і правом батьків є відвести дітей до школи. Кожна школа є частиною родини, яка виконує функцію виховання людини. Державна влада може допомагати батькам виховувати дітей, створюючи публічні і середні школи. Разом із тим держава мусить зберігати права батьків і допомагати настільки, наскільки цієї допомоги потребують і хочуть батьки. Проте не можна забувати, що державна влада може під егідою такої допомоги поширювати певні ідеї через шкільництво […]. Свобода школи, тобто незалежність її від впливу держави, є одним із найважливіших постулатів громадянського суспільства, що вміє захистити себе від задумів державної влади, яка часто присвоює собі цілковите право розпоряджатися всіма справами громадян».
«Душа дитини – м’якенький віск, з якого можна зліпити все. Все, що дитина бачить і чує, вона запам’ятовує на ціле життя.Якщо дитина постійно чує прокльони, то звикає до них. Інколи такої звички не можна позбутися аж до старості. Якщо дитина бачить, що батьки не шанують один одного, то і вона не буде їх шанувати. Якщо дитина звикає бачити маму чи тата п’яними, то у молоденькій душі вкорінюється потяг до алкоголю, який згодом може прокинутися і згубити людину.Якщо батьки не будуть оберігати дитини від злої компанії, від пустих забав, то вона матиме схильність до розпусти. А може, навіть замолоду зійти з доброї дороги, втратити невинність, погубити душу і змарнувати своє життя. Якщо батьки не навчать дитини молитися, то вже і потім не можливо буде добре її цього навчити. Якщо батьки не навчать дитини ходити у церкву змалку, то і потім людина буде без причини пропускати Служби Божі. Якщо батьки не будуть слідкувати за тим, що дитина повинна ходити у школу, то не допоможуть жодні права і обов’язки».
«Душа дитини – неначе чистий листок паперу. Якщо він нічим не заплямлений, то на ньому можна писати гарні і добрі речі. А можна написати погані, огидні. Якщо папір пописаний, то вже важче замінити написане на щось гарне і добре. Такою і є душа малої дитини. Дитина вже з першого року життя, коли починає розглядати світ очима, починає записувати враження на білому листку, які залишаться там аж до смерті. Якщо перші враження будуть добрими, святими, чистими, ясними та світлими, то вони поведуть душу ясними і чистими дорогами. Якщо перші враження – огидні, мерзенні та брудні, то вони можуть зразу заплямити душу, коли вона лише починає прокидатися до життя».